Історії та спогади земляків

Духовна спадщина мого народу — мальовниче село Райгородка… Загублене в полях, квітуче й розкішне своїми просторами, райськими куточками, а ще славними людьми багате, культурою й традиціями, хліборобами невтомними й трудящими. Протягом свого існування село переживало буремні й спокійні часи, відбудовувалося й розвивалося, плекало найкращі традиції, передаючи їх від покоління до покоління.

Я приїхала до Стельмахівки у далекому 1987 році. Тоді це було звичайне, тихе село на Луганщині, але для мене воно стало цілим світом. Тут промайнуло життя — з його щоденною працею, радощами, тривогами і простим людським щастям.

З Коломийчиською громадою я познайомилась не з народження, але за досить короткий час вона стала для мене справжнім домом.

Пам’ятаю своє село… Стельмахівка — назва, яка зігріває серце, навіть коли її більше нема там, де тихо і спокійно. Маленьке, затишне, тихе… Моє. Воно було сховане серед лугів і полів Луганщини, де небо завжди здавалося безмежним, а кожен ранок починався з голосу півня. Там почалося моє життя. Там пройшло моє дитинство. Там я росла, мріяла, раділа й пізнавала світ.

Я народилася і виросла в невеличкому, але дуже рідному моєму серцю селі Стельмахівка. Це не просто назва на карті — це місце, де розпочалася моя історія, де зроблено перші кроки, де вимовлено перші слова, де сформувався мій світогляд. Село стало колискою мого дитинства, сповненого тепла, любові, щасливих моментів і яскравих спогадів, що зігрівають душу навіть тепер — у нелегкий час.

Мене звати Оля. Я народилася в селі Коломийчиха, в теплій і дружній родині, де завжди було багато любові, підтримки та домашнього тепла. Нас було четверо: мама, тато, моя сестра і я. Але не лише ми — я мала щастя знати всіх своїх бабусь і дідусів, навіть прабабусь. Це величезне багатство, яке я зберігаю в серці.

Їду в потязі. За вікном мелькають пшеничні поля, розквітлі соняхи, блакитне небо… Кольори мого дитинства, мого прапора. Кольори мого рідного дому. Але щось не так. Усе ніби знайоме — а все ж чуже. Бо душа бачить інше — своє. Мої рідні поля, моє рідне село.

Моє село Куземівка розташоване у мальовничому куточку на пагорбах. Воно оточене прекрасними полями, на яких росли  золотисті колоски пшениці та ніжні квіти. У ньому є  великий ставок, увінчаний вічнозеленими деревами, які надають особливої гармонії навколишній природі. Це був маленький куточок природи, де я народилася та виросла. Це місце, де час плинув повільніше, а повітря було наповнене свіжим ароматом трав та квітів, місце, яке завжди буде особливим для мене, тут я знайшла своє місце у світі, де я могла бути сама собою та насолоджуватися простими задоволеннями життя.