Історії та спогади земляків

Їду в потязі. За вікном мелькають пшеничні поля, розквітлі соняхи, блакитне небо… Кольори мого дитинства, мого прапора. Кольори мого рідного дому. Але щось не так. Усе ніби знайоме — а все ж чуже. Бо душа бачить інше — своє. Мої рідні поля, моє рідне село.

Моє село Куземівка розташоване у мальовничому куточку на пагорбах. Воно оточене прекрасними полями, на яких росли  золотисті колоски пшениці та ніжні квіти. У ньому є  великий ставок, увінчаний вічнозеленими деревами, які надають особливої гармонії навколишній природі. Це був маленький куточок природи, де я народилася та виросла. Це місце, де час плинув повільніше, а повітря було наповнене свіжим ароматом трав та квітів, місце, яке завжди буде особливим для мене, тут я знайшла своє місце у світі, де я могла бути сама собою та насолоджуватися простими задоволеннями життя.   

У ці важкі часи важливо пам’ятати, ким ми були — і ким залишаємося.

Райгородка — старовинне село, засноване приблизно між XVIII–XIX століттями (офіційно — 1787 р.) Воно розташоване на берегах балки Прохорчанськ — ліва притока (гирло) р. Жеребець яка впадає до Сіверського Дінця, приблизно за 20 км на захід від Сватового

Пам’ятаю своє село. Пам’ятаю не лише хати. Пам’ятаю людей. Пам’ятаю той спокій, який був у повітрі — наче світ зупинявся тут, у глибині степу, щоб просто подихати і відчути себе живим. Я виросла і жила у тому селі. Тут усе було справжнім. Поля пахли життям, небо було високим, а річка — мов дитинство, безтурботна й тепла. Ми віталися з усіма — бо всі були свої. Сусіди приходили без запрошень. Ділилися один з одним не лише хлібом, а й добром, турботою, тишею.

Я жила в мальовничому українському селі Коломийчиха, яке було наче з казки. У самому центрі росли величезні старі верби, які, здавалося, берегли спокій і гармонію нашого краю. Квітники біля осель буяли трояндами, чорнобривцями,  айстрами та жоржинами. Це було моє рідне село, де я жила, де кожна стежина була знайома.

На роковини початку великої війни працівники Коломийчиської адміністрації організували зустріч із сім’ями військовослужбовців ЗСУ, які сьогодні захищають нашу країну від ворога. Їхні рідні після початку війни змушені були покинути свої будинки і стали переселенцями у рідній країні.

У проміжок з 23 по 27 жовтня 2022 року в селі Куземівка (поряд з Новоселівським) Сватівського району Луганської області місцеві жителі поховали українського захисника, якого орки вбили і кинули посеред села.

Повномасштабне вторгнення рф в Україну у лютому 2022-го застало мене в селі Стельмахівка Сватівського району, що на Луганщині. Там я народилася, виросла, навчалася, працювала і просто жила спокійним мирним життям.