Домашнє насильство — це не лише особиста трагедія, а й серйозне порушення прав людини. Найчастіше жертвами стають жінки, що свідчить про глибоку нерівність між статями. В умовах українського суспільства домашнє насильство тісно пов’язане зі стереотипами, традиційними уявленнями про роль жінки і чоловіка, а також із відсутністю ефективних механізмів захисту.

Фото без опису

Що таке домашнє насильство?

Згідно з українським законодавством, домашнє насильство може бути:

  • Фізичним — побої, штовхання, заборона руху;
  • Психологічним — приниження, погрози, ізоляція;
  • Економічним — контроль над фінансами, заборона працювати;
  • Сексуальним — примус до сексуальних дій або обмеження репродуктивних прав.

Часто насильство проявляється не в одній, а у кількох формах одночасно. Водночас багато постраждалих не звертаються по допомогу через сором, страх чи недовіру до системи.

Гендерна природа домашнього насильства

Більшість постраждалих — жінки. За даними МВС України, близько 80% звернень щодо домашнього насильства надходить саме від них. Це не означає, що чоловіки не страждають — просто жінки частіше стикаються з системною, регулярною агресією через нижчий соціальний статус або залежність від партнера (фінансову, емоційну, соціальну).

Домашнє насильство — не просто “сімейна справа”. Це прояв влади однієї людини над іншою, який базується на переконанні, що “так можна”, особливо якщо йдеться про традиційні гендерні ролі, де “чоловік головний”.

Зміни після ратифікації Стамбульської конвенції

У 2022 році Україна ратифікувала Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок (відомішу як Стамбульська конвенція). Це стало важливим кроком у напрямку:

  • Визнання насильства як гендерно зумовленого явища;
  • Обов’язку держави захищати, запобігати, карати;
  • Запровадження мультидисциплінарного підходу: поліція, соцслужби, медицина, суди працюють разом.

Проте, імплементація цих норм ще триває, і на практиці постраждалі досі стикаються з байдужістю або недостатньою компетентністю з боку органів влади.

Механізми захисту

Україна вже має кілька важливих інструментів:

  • Терміновий заборонний припис (поліція може негайно усунути агресора);
  • Обмежувальний припис (через суд);
  • Центри підтримки постраждалих (кризи кімнати, гарячі лінії);
  • Єдиний реєстр випадків домашнього насильства.

Але ще бракує:

  • достатньої кількості прихистків;
  • фахової підготовки поліцейських, медиків, суддів;
  • реабілітаційних програм для кривдників.

Роль суспільства

Головна проблема — мовчання. Багато людей вважають домашнє насильство “особистою справою” або навіть виправдовують його (“сама винна”, “таке буває”). У суспільстві бракує культури нетерпимості до насильства.

Потрібна:

  • інформаційна кампанія на всіх рівнях;
  • освіта про ненасильницьке спілкування;
  • підтримка постраждалих на рівні громади.

Домашнє насильство — це лакмусовий папірець рівня гендерної рівності. Допоки жінки будуть жити в страху за своє здоров’я, свободу і життя, не може бути мови про справедливе та рівноправне суспільство. Подолання насильства починається не лише з нових законів, а зі зміни суспільної свідомості — з переконання, що жити без страху — це право кожного.

За матеріалами EUNEIGHBOURS east