Етапи державотворення в Україні
Витоки української державності у Русі. У IX столітті навколо Києва на просторах Східної Європи відбулася консолідація слов'янських племінних об'єднань, що призвело до утворення середньовічної держави – Русі. Київ перетворився на осередок політичного тяжіння та культурного розквіту. У наступні століття Русь стала важливим суб’єктом європейського політичного простору, підтримуючи широкі політичні, економічні та культурні зв'язки з більшою частиною тодішніх європейських держав – від Візантійської імперії до Французького королівства. Саме в період Русі почала формуватися українська мова.
Прийняття князем Володимиром Великим християнства у 988 році, поширення писемності на основі кирилиці, а також кодифікація норми звичаєвого права в першому правовому кодексі «Руська правда», створеному князем Ярославом Мудрим та його спадкоємцями, – стали наріжним каменем правової та політичної культури. Саме Русь заклала підвалини державницьких традицій українців, давши початок гербу, грошовій одиниці та, що найголовніше, утвердження Києва як незмінного політичного і культурного центру України.
Традиції української державності успішно продовжило Галицько-Волинське князівство. У XIII–XIV століттях, при монгольських навалах та деградації державних структур у Подніпров’ї галицько-волинські князі не тільки зберегти, а й розвинути інститут державності на значних українських територіях. Їм вдалося посилити європейський вектор розвитку та долучитися до спільних європейських зусиль у боротьбі проти монгольської загрози. Кульмінацією цього стало коронування Данила Галицького у 1253 році в Дорогичині короною, надісланою Папою Римським Інокентієм IV.
У середині XIV століття українські землі увійшли до складу Польського королівства та Великого князівства Литовського. Останнє, будучи з найбільших держав тогочасної Європи, стало фактичним спадкоємцем традицій Русі. Руські землі значно перевершували литовські за економічним та культурним розвитком. Руські еліти змінили ключову роль у формуванні державної структури Литви: було запозичено значну кількість норм російського права, назви посад, станів, системи адміністрування. Більш того, руська мова стала державною мовою Великого Князівства Литовського, використовуваною для ведення діловодства. Основним джерелом права на цих землях залишалася «Руська правда», а пізніше – засновані на ній «Литовські статути». Українські землі у складі Великого Князівства Литовського користувалися широкою автономією.
У XVI столітті українці створили унікальний соціально-політичний феномен – запорізьке козацтво. Спираючись на давньоруські військові та європейські традиції, козаки заснували Запорізьку Січ - військово-політичну організацію, що обґрунтовувалася на принципах особистої свободи та виборності влади. Саме в Запорізькій Січі закладалися підвалини республіканської форми правління, формувалися нові принципи судочинства та джерела права. У середовищі козацької еліти вперше чітко сформулювалися фундаментальні засади національної державної ідеї, ключовими серед яких були право українського народу на власну державу та зв'язок козацької держави з Руссю.
Ці принципи знайшли своє втілення в ранньомодерній українській державі – Гетьманщині. Вона являла собою життєздатний політичний орган з власними органами влади, територією, державною організацією, військовою, фінансовою, податковою та нормативно-правовою системами. Кульмінацією політико-правової думки Гетьманщини стало викладання Пилипом Орликом у 1710 році унікальної Конституції, яка визначала відносини між гетьманом Війська Запорозького та козацькою старшиною.
На жаль, російський імперіалізм різними методами обмежував, а зрештою й повністю ліквідував українські національні державні інститути до кінця XVIII століття.
У XIX столітті сформувалося чітке поняття української нації з її етнічними кордонами, мовою та культурою. Покоління таких рухів, як Руська трійця, Кирило-Мефодіївське товариство, громадівці та Братство тарасівців, заклали міцні підвалини для майбутньої української влади. Упродовж ХХ століття, попри історичні катаклізми та мільйонні жертви, українці неодноразово виборювали свою самостійність.
Українська революція 1917–1921 років ознаменувала переломний період, який вперше у 20 столітті призвів до створення незалежної національної держави. Центральна Рада старанно заклала демократичні законодавчі основи державотворення, встановивши принципи судової системи, виборче законодавство, сформувавши уряд та започаткувавши військовий розвиток. Ці зусилля завершилися проголошенням Української Народної Республіки (УНР) 20 листопада 1917 року. Повна незалежність і суверенітет Української Народної Республіки були проголошені IV Універсалом Української Центральної Ради 22 січня 1918 року.
За часів Української Народної Республіки у 1918 році було офіційно прийнято ключові національні символи. Тризуб (емблема Володимира Великого) був затверджений державним гербом. Пісня Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» на музику Михайла Вербицького була офіційно затверджена державним гімном, а синьо-жовтий прапор став державним прапором. Українська Держава за гетьмана Павла Скоропадського, друге державне утворення Революції, запозичила свою форму Гетьманщини з історичної козацької епохи. Скоропадський зосередився на відродженні давніх козацьких традицій, створенні ефективної адміністративної системи та сприянні розвитку освіти, науки та державного апарату. Примітно, що Тризуб вперше з'явився як атрибут військової форми за часів його правління.
Після Гетьманщини Директорія ухвалила кілька важливих законів про державотворення, зокрема про встановлення державної мови та Української автокефальної православної церкви, а також про запровадження гривні як національної валюти. Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) також залишила значний слід, маючи ефективну систему управління та боєздатну силу – Українську Галицьку Армію. 22 січня 1919 року було проголошено монументальну подію – Акт Злуки (Акт про Злуку) між УНР та ЗУНР. Цей акт законодавчо, територіально та ментально об'єднав Україну, ставши основоположною точкою в історії справді суверенної та цілісної Української держави.
Попри те, що УНР і ЗУНР зазнали поразки від зовнішніх агресорів і територія України була окупована східними і західними сусідами, ідея здобуття державної незалежності стала визначальною для національного визвольного руху XX століття. При найменшій можливості українці заявляли про право на власну державу.
Від жовтня 1938 року розпочався процес українського державотворення на Закарпатті, що на той момент входило до складу Чехословаччини. Підсумком цих зусиль стало проголошення 15 березня 1939 року незалежності Карпатської України – республіки на чолі з президентом. Державні атрибути вона перейняла від УНР.
В умовах Другої світової війни 30 червня 1941 року у Львові було прийнято Акт відновлення української держави та сформовано уряд. Цей Акт обґрунтувався на традиціях УНР і ЗУНР. За Львовом слідували інші міста західної та центральної України, де також відбулося проголошення цього Акта.
У липні 1944 року було створено Українську головну визвольну раду (УГВР) – політичне представництво, що стало народом державної влади в підпіллі.
За час існування комуністичної тоталітарної системи ні Голодомор 1932–1933 років, ні масові голоди, ні репресії, Великий терор, економічні та політичні експерименти не змогли викорінити державницькі устремління українців. Наприкінці 80-х років XX століття в умовах послаблення командно-адміністративного диктату знову відродився масовий національно-патріотичний рух і постало питання незалежності.
Кульмінацією цих зусиль стало прийняття Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. А 24 серпня 1991 року було ухвалено Акт проголошення незалежності України, що ознаменував відновлення державного суверенітету. Ця подія стала вирішальною для розпаду СРСР і ліквідації комуністичної системи, що було підтверджено всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року. 28 червня 1996 року відбулася ще одна знаменна подія – прийняття Конституції, яка остаточно закріпила Україну як суверенну, незалежну, демократичну державу.
