Смуток та невизначеність — перші дні повномасштабної війни

Повномасштабне вторгнення рф в Україну у лютому 2022-го застало мене в селі Стельмахівка Сватівського району, що на Луганщині. Там я народилася, виросла, навчалася, працювала і просто жила спокійним мирним життям.

О п’ятій ранку 24 лютого прокинулася від гучних вибухів, які доносилися з боку Борової та Сватового. Було гарно чутно, хоча відстань до них чимала.

Мені одразу почали дзвонити діти з Харкова і говорити, що почалася війна, що місто бомблять і чути автоматні черги. Потім діти говорили, що постійно сидять у підвалах, бо літають російські СУшки і бомблять Харків кабами, які пробивають до самого підвалу…

Так от, того клятого дня прокинулася я від вибухів… А у сусідки, що живе поряд – через огорожу, світло не горить, сплять … Раз вийшла, другий вийшла, а потім почала телефонувати і казати, що почалася війна.

Ми тоді не знали, що робити…
Над будинком пролетіли дві ракети в бік Кремінної…

Наші люди ще в 2014 році зрозуміли, що «руській мір» нам не потрібен. І тому стали на захист країни. Коли я працювала в Сватівській районній раді, то пам’ятаю як ми ховали наших захисників. Як це було болісно і невимовно тяжко проводити в останню дорогу таких молодих хлопців…

Після початку великої війни настали сірі дні. Продукти в магазині швидко розібрали. Хліб для людей привозила зі Сватового своїм транспортом.

До 8 березня 22-го у нас ще був інтернет. У фейсбуці було оголошення, де всіх небайдужих запрошували у Сватове на мітинг проти окупації. Поїхала і я. Тоді на блокпосту, що на Сватівському повороті, вже стояли військові так звані «линири». Пам’ятаю, що вони були якійсь обідрані: без зубів, форма ще совєтська (бляхи на ременях з червоними зірками). Саме такими привидами з минулих совкових часів вони у мене назавжди залишилися в пам’яті, як символ приходу «руського міру» і повернення чогось жахливого в моє життя. Коли я їх  запитала: чого вони сюди прийшли, то відповіли, що в них був наказ.

Того дня у Сватовому на мітинг зібралося чоловік 50. Люди були біля кафе «Нєпосєда», а навпроти них стояли «вояки» так званого «линири» зі зброєю у тій же совєтській формі. Ще й підігнали БМП на всяк випадок. Протестувальники (хто був сміливіший) говорили солдатам, що їм тут нІчого робити, що тут Україна. Жінки співали українські пісні. Тоді я ще здивувалася, коли один із військових сказав: «спойтє катюшу». Надворі вже був 2022 рік, а русня застрягла у минулому. Скільки нових пісень та нових виконавців з’явилося, а їм подавай пісні 40-50-х років минулого століття. 8-річна промивка мізків дала свої результати. 

З приходом «руського міра» Сватівщина теж почала повертатися в минуле століття. В магазинах продукти зникли, зв’язок теж, всюди черги, повно біженців з Сіверськодонецька, Рубіжного, Кремінної, Старобільська.

В мене поселилася молода пара з Рубіжного Оленка та її чоловік. Вони пробули десь до 20 березня 2022 р., а потім поїхали на Дніпро. Олена – луганчанка, і вже другий раз тікала від окупації разом із батьками.

Жителі Стельмахівки потихеньку ділилися на проукраїнських і тих, хто «топтав» за «руській мір». На душі було дуже боляче і якось все складно. Деякі земляки, які були не проти окупації, ті ж самі люди, з якими я прожила в одному селі все життя. До війни ми всі спілкувалися, разом гуляли, дружили і в одну мить стали ворогами. Можливо і не вороги… але точно вже не друзі…

Окрема тема – це приїзд «міністрів линири» у Сватове. Їх принесло десь у 20-х числах березня. На цей час нам включили інтернет, щоб особисто всіх запросити. Чесно – хотілося поїхати, щоб просто на них подивитися. Люди розповідали, що це були якісь зашугані, злі та погано вдягнені «міністри». Наші фермери, які ще залишалися, поїхали на зустріч на самих поганих машинах, але й вони виглядали набагато краще, ніж ті, на яких приїхали «асвабадітєлі».

За словами очевидців, коли так звані «міністри» потрапили у Сватівську багатопрофільну лікарню, яка на той час стала опорною і була оснащена найсучаснішим устаткуванням, то перше що вони сказали: «…лучше бы нас асвабаділі».

Ще запам’яталася цікава історія, коли сватівські «ватники» повісили окупаційну ганчірку (прапор) біля військкомату догори дригом. Ми довго над цим глузували з любителів «руського міра».

Першим головою Сватівської районної адміністрації окупанти призначили колаборанта петра морозова (люди дали йому прозвисько «павлік морозов»). Чи була я здивована, що він пішов на співпрацю? Швидше ні, бо коли ще до війни у районній раді голосували за рішення визнати росію країною-агресоркою, він при голосуванні - утримався. Він один. Не пам’ятаю чи була тоді на сесії русанова і як вона голосувала, але про нього знаю точно.

У день, коли приїздили так звані «міністри» я повезла на Дніпро свою племінницю. Проїзд ще був відкритий. Їхали через Борову, Слов’янськ і далі на Дніпро. Коли побачили наші блокпости і українські прапори, ми не плакали — ми ридали. Це була наша Україна без русні. Навіть легше дихалося і повітря було чистіше. Мабуть тому, що ним не дихав наш ворог.

Переночували в Дніпрі. Світломаскування, сирени — було дуже моторошно. А ще місцеві говорили, що переселенців видно одразу — вони всі якісь розгублені та невпевнені.

Повертаючись додому все ближче, на під’їзді, у повітрі відчувався «запах війни».

Березень місяць швиденько наближався до кінця. Зв’язку майже не було, інтернету також. Ситуація була дуже складною. Дивилися телевізор по супутнику про Україну, про захисників які боролися з ворогом. В голові були сумні думки та невизначеність – що робити далі. Та віра в ЗСУ і нашу Перемогу була і є в мене – непохитною.

Діти постійно телефонували і говорили, щоб я звідти їхала якнайшвидше. Виїхала я разом з рідними, кумами та знайомими  5 квітня 2022 року на Дніпро…

Людмила Павлова, жителька села Стельмахівка