Житель Стельмахівки Михайло Гречаний про окупацію, деокупацію та активні бойові дії  у селі

Я все життя жив у Стельмахівці. На момент початку повномасштабної війни працював головним спеціалістом старостинського округу та був депутатом Коломийчиської тергромади. До децентралізації працював сільським головою Стельмахівської сільської ради. Тут також жили та працювали мої батьки. Загалом до 2022 року в селі проживало близько 500 людей.

До війни люди жили добре. У нас регіон аграрний, землі родючі, тому більшість жителів працювали у сільському господарстві. Територія поступово розвивалася. У 2017 році у школі провели модернізацію. Слід зазначити, що Стельмахівській школі у 2027 році виповнилося б 100 років, бо побудована вона була ще у 1927 році, причому за кошти громади.

Як і всі, я почув про початок війни з новин. Звісно, всі ми були в шоці. Хоча ми слідкували за нагнітанням ескалації з боку росіян на кордонах України, але не вірили, що буде вторгнення та ще й по всій лінії кордону. Після 24 лютого 2022 року наші люди сподівалися, що невдовзі ворог буде зупинений, тому сиділи по домівках і чекали гарних новин. Тоді ніхто не думав, що Сватівщину так швидко захоплять.

Сватівський район окупували на початку березня 2022 року. Знаю, що у Сватовому люди з українськими прапорами виходили на мітинги проти окупантів, але підтримки з боку силових структур не було, бо всіх силовиків перекинули на захист інших ділянок фронту. А проти гармат з прапорами не повоюєш.

Дивлячись на всі ці події, дехто з сіл нашої громади почали поспіхом виїжджати. Першими виїхали ті, в кого був транспорт. Інші поки що не поспішали, сподіваючись, що все це ненадовго.

Спочатку у березні до Стельмахівки приїхало небагато людей у військовій формі. На мою думку, то були ЛНРівці під командуванням луганських МГБшників. Вони спілкувалися з жителями, запитували чи є АТОвці. Хочу відзначити, що паніки серед людей не було, але тривога на душі була у кожного. І недарма.

Коли в село 13 травня заїхали два «Урала» з російськими військовими, тоді більшість людей зрозуміли, що нічого гарного чекати не приходиться. Пам’ятаю, як до мого подвір’я під'їхала машина з буквою «Z». З неї вийшли четверо у військовій формі, в балаклавах та зі зброєю. Зайшли в мій дім, відразу сіли за комп'ютер та почали щось там шукати, перевіряти різні дані, задавати питання. Але ніяких даних на моєму компі вони так і не знайшли. Під час спілкування погрожували мені та моїй родині, а мого брата взагалі змушували вступити до лав поліції так званої «ЛНР». У моїх батьків у будинку висіла карта України. Так вони її зірвали, пошматували та почали всіх залякували.

Але так вели вони себе не тільки по відношенню до моєї родини. Для них це нормальна практика так званої «зачистки» нелояльних людей. Вони ходили по селу малими групами та перевіряли всі будинки. Домівки, що були зачинені, зламували, забирали всі цінні речі, в тому числі й побутову техніку, інструменти, тобто все, що впадало в очі.

Як нам казали, у окупантів було таке правило: знищувати всіх українців, хто залишився, бо, за їх логікою, «нормальні» вже виїхали на так звану «звільнену» частину Луганської області — під владу росії. А в селі залишились одні українські націоналісти.

Того ж дня мене забрали до адмінбудівлі. Коли зайшли в приміщення сільради, то відразу позривали всю українську символіку, намалювали на ній букви «Z» і забрали з собою. Потім пішли прямі погрози, вони шукали інформацію про бійців АТО, кого нагороджували, кому що давали, але на той час ми всю інформацію вже знищили.

Адмінбудівля, с. Стельмахівка

Проте їх цікавила інформація про кожного жителя. Я сказав, що такої інформації не маю і одразу отримав по обличчю. Пізніше мені пропонували працювати директором школи, але я відмовився. Потім пропонували якусь дивну посаду «з організації життєзабезпечення населених пунктів». Я теж відмовився. Мені пощастило, що інша людина влізла на цю посаду, бо від мене на якийсь час відстали. Та невідомо чим би все закінчилося, якби наші не погнали рашистів з села.

Загалом жити в окупації було складно. Деякий час протрималися за рахунок того, що у батьків був огород і домашнє господарство. З цього й жили. Пригадую, як у нашій громаді довго не було світла. Коли я у Сватовому запитав знайомого з енергозбуту про світло, то він відповів, що треба їхати до Куп’янська на підприємство по розподілу електроенергії. Але так звані «асвабадітєлі» з комендатури сказали, що ніхто нікуди не поїде, бо там можуть вбити.

Приблизно через пів року після початку війни українські війська пішли в контрнаступ на Харківщині. Завдяки тому, що наша громада межує з Харківською областю, 8 жовтня Збройні сили України звільнили Стельмахівку від російських окупантів, але всі жителі нашого села опинилися на лінії бойового зіткнення.

Воїни ЗСУ біля пошкодженої адмінбудівлі

Пам’ятаю, як перший снаряд з боку росіян прилетів десь 4 жовтня, коли військові ЗСУ були вже поруч з нашим селом. Російські війська тоді відступили на лівий берег річки Жеребець. Там вони окопалися та розстрілювали Стельмахівку з танків та артилерії. Люди з дітьми ховалися у погребах, будинки складалися від вибухів, кругом була розруха, все горіло.

Український прапор біля зруйнованої Стельмахівської школи

Місцеві жителі почали терміново виїздити зі Стельмахівки. У нас в селі був важко поранений хлопець із ЗСУ, і коли його евакуювали, то з ним я відправив і дружину з дітьми. Сам виїжджав вже пізніше — 13 жовтня, разом з іншими жителями села. Пам’ятаю тоді була дощова осінь. Дороги розмило, тому довелося кинути своє авто посеред дороги та пересісти у «пікап» до хлопців, які нас вивезли на підконтрольну Україні територію.

Фото: Денис Христов

Фото: Денис Христов

Коли ми вже виїхали зі Стельмахівки, там ще залишалися люди. Вони бачили, як горіла наша модернізована сучасна школа. Все, що було зроблене майже за сотню років, розстріляли з танків за два дні. Також, за словами очевидців, російські нелюди повністю зруйнували будинок культури, сільраду. Та, власне, все…

Зруйнова Стельмахівська школа

Загалом половина жителів громади виїхали на окуповану росією частину Луганщини, здебільшого до Сватового або в інші населені пункти району чи області. А були й такі, хто поїхав в росію. Ще чверть населення переїхали на підконтрольну частину України, решта — за кордон.

Коли я думаю про це, то мені дуже прикро, що багато моїх земляків, які все життя прожили в Україні, під впливом російської пропаганди, під час евакуації свідомо знову обрали окупацію. У нас майже всі жителі вірили в Україну і були за Україну. Але через два-три місяці інформаційного вакууму та перегляду російського телевізора вони вже самі почали сумніватись… Почали думати, що, можливо, їм говорять правду, розповідають про якихось іноземних найманців, які прийдуть і будуть всіх ґвалтувати та катувати. Тому люди були перелякані, зомбовані й багато хто поїхав на окупаційні території добровільно.

P.S. За останніми даними, станом на 1 січня 2024 року село Стельмахівка було зруйноване на 80%. Сьогодні воно перебуває у сірій зоні, де продовжуються активні бойові дії.