Пам’ятаю своє село… Віртуальна екскурсія до шкільного Музею історії та етнографії села Райгородки
Духовна спадщина мого народу — мальовниче село Райгородка… Загублене в полях, квітуче й розкішне своїми просторами, райськими куточками, а ще славними людьми багате, культурою й традиціями, хліборобами невтомними й трудящими. Протягом свого існування село переживало буремні й спокійні часи, відбудовувалося й розвивалося, плекало найкращі традиції, передаючи їх від покоління до покоління.
За ініціативи педагогів та активістів села у місцевій школі у 2003 році був створений музей, який складався з двох відділів: Музей історії та етнографії села Райгородки та Музей історії школи. Силами працівників, педагогів, учасників шкільного пошукового загону «Пам'ять», за активного сприяння жителів села та небайдужих земляків було зібрано близько 1000 експонатів з історії села, його розвитку, культури, традицій, промислів, історії Райгородської школи. На інформаційних стендах музею можна було знайти немало цінної інформації про людей села, його минуле і сьогодення. В музеї проходили екскурсії, уроки пам’яті та уроки мужності, родинні свята та народознавчі заходи, зустрічі з цікавими людьми та відомими і знаними земляками. Так поступово Музей перетворився на справжню скарбницю історико-культурної спадщини невеличкого слобожанського села.
Сьогодні немає сільської школи… І ми наразі не можемо відчути особливу атмосферу, яка панувала в ньому: там відчувався дух пам’яті, міцний зв'язок єдності поколінь, щемливої любові до рідного краю, прагнення зберегти й передати наступникам його безцінну, багату, цікаву історико-культурну минувщину. Спробуємо здійснити віртуальну подорож та ознайомитися з деякими експозиціями .
ЕКСПОЗИЦІЯ «СЕЛО МОЄ, ДЛЯ МЕНЕ ТИ - ЄДИНЕ»
Село Райгородка лежить на південний захід від міста Сватове, на землях колишнього Дикого Поля. За переказами, перші люди з’явилися на території нашого села в середині ХVІІІ століття. Це були селяни – кріпаки, які тікали з центральних губерній Росії від поміщиків і тут ставали вільними. Землі були вільні, незаймані, родючі. Перші поселенці освоювалися на цих землях, працювали, зводили житла. Перші родини були Ляшови, Степаненки, Борзило. Навколо лежали села поміщиків Минченка, Гайового, Кочина. В цей же час засновувалися і обживалися навколишні хутори. За однією з версій, село стало називатися райським містом – Райгородкою, бо розташовано в чудовому природному ландшафті, вражає своєю мальовничою природою, райськими краєвидами навколишньої місцевості. За результатами перепису 1926 – 1927 рр., до складу Райгородської сільської ради входили населені пункти: Володарівка, Жолобки, Катеринославець, Ново-Олександрівка, Паталахівка, Райгородка, Староолександрівка, Сергіївка, Степове, Циганівка.+
В 1878 році в х. Райгородському працювала маслобойня Ляхова, яка давала щорічний прибуток 250 карбованців. Працював тут один робітник. В 1894 – 1902 роках в селі була Кирило – Мефодіївська церква.
Подвір’я селян, звичайно, були великі. Хати приземкуваті, криті соломою, з низькою призьбою. Хати білили, призьби обмазували глиною. Хата складалася з двох кімнат: в одній жили люди, в іншій – зберігали реманент, господарське начиння. Віконця невеличкі, долівка земляна. В свята господині посипали її піском, розкладали запашні трави. До війни в с. Свердлівка збереглися хатини з земляною долівкою, в с. Райгородка є сараї, вкриті соломою.
У будь-якій хаті був стіл, лави, скриня – все з дерева. Лави застеляли довгими домотканими доріжками. Піч білили. Над столом знаходився мисник, де зберігався посуд. В печі господині пекли хліб. Жінки в селі славилися вмінням вишивати рушники, гаптувати білизну. Немало таких вишитих рушників, серветок, скатертин, сорочок передали до музею жительки села Радченко Олена Іванівна, Чемрат Ганна Дмитрівна, Буднік Любов Іванівна, Молодан Любов Миколаївна, Третяк Лідія Минівна, Боярченко Катрина Іванівна та інші майстрині села.
Село забудовувалося поступово. Найдавнішою вулицею села була вулиця Шевченка, потім на початку 30-х років забудовується вулиця Конопліна, а на початку 70-х років будується найсучасніша вулиця – Молодіжна. В селі збереглися традиційні назви окремих частин села. Наприклад, західна частина вулиці Шевченка називається Третяківка, бо там після війни мешкало багато сімей на прізвище Третяк. Східна частина села називалася Кальнівка, тобто дальня, бо вона тягнеться на 2 кілометра від центра села. Один із провулків села мав назву Луговий, бо він закінчувався луками. У селі були вулиці Шевченка, Конопліна, Миру, Молодіжна. Назва останньої пов’язана з тим, що тут поселялися сім’ї віком до 30 років, молодь. Вулицю Конопліна ще називали середньою, бо вона розташована між вулицями Шевченка і Молодіжною, вулицю Шевченка – нижньою, бо вона - найближче до річки, в нижній частині села села. Найпоширеніші прізвища в селі – Сердюк, Борзило, Ілляшови, Грабко, Третяк, Кириченко, Черткови. В 1920 році в селі Райгородка проживало 576 чоловік. В 1935 році в селі відкрився клуб. Він містився у звичайній сільській хаті. Тут же знаходилася хата – читальня. Вечорами тут збиралися селяни, читали газети, книги, брали участь у художній самодіяльності.
Важкі роки голодомору 1932 – 1933 селяни Райгородки пережили разом з усією країною. Зима 33-го була особливо тяжкою. Зі спогадів жительки села Свердлівки Горбачової Парасковії Вікторівни, 1916 року народження, «забирали в людей зерно. Витягали з погребів картоплю, іншу городину. Навесні люди в селі почали вмирати: спочатку чоловіки, потім діти. Люди вмирали родинами: в Райгородці родини Ляшових, Степаненків, у Свердлівці багато людей померло. Ховати померлих нікому було. Вивозили їх на кладовище і складали всі трупи у купу. А весною пригнали трактор, який вирив траншею, в яку поскладали трупи і закидали землею. Люди їли кору з дерев, листя, навіть собак. Пізніше, у 1934 (або 1935) відкрили в колгоспі їдальню і там годували всіх, хто працював в колгоспі. Давали юшку і потроху хліба. Варили макуху, навіть телячу шкіру. Особливо бідували сім’ї Дем’яненків, Вітовських, бо були багатодітними…» Згадував Чемрат Іван Якович, 1921 року народження: «В 1933 році під час голодомору у Райгородці дуже бідували. Прілу кукурудзу лузали, мололи на муку і з неї пекли хліб. З-під снігу вибирали жолуді. Знімали шкарлупи, а зернятка товкли і їли. Їли мерзлі буряки, які потай викопували вночі на полях. Їли, аби тільки вижити. Вмирали люди тихо, немов тіні зникали. Кожна смерть нагадувала, який страшний голодний час був».
В 1939 році населення Райгородки становило 694 чоловіка, всього по сільраді – 2212 чоловік.
З липня 1942 по 2 лютого 1943 року село перебувало в німецькій окупації. А відразу після звільнення мешканці почали активно відбудовувати свій край, працювали від зорі до зорі, щоб село відновлювалося, відбудовувалося, загоювало рани війни, розквітало й міцніло. І чи не найголовніше, чого прагнули райгородчани – відновити роботу місцевої школи
ЕКСПОЗИЦІЯ «РОЗВИТОК ОСВІТИ НА СЕЛІ»
Більшість селян не знали грамоти. Гостро поставало питання ліквідації неграмотності. До революції селяни в основному були неписьменними, бо в селі довгий час не було школи. Ще у 1839 році в селі Райгородка збудували церкву, а при ній відкрили однокласну школу. В школі навчалися діти заможних селян, але їх було небагато. Діти бідних не вчилися: влітку працювали, взимку не мали теплого одягу і взуття, тому відразу після революції в усіх населених пунктах Райгородської сільської ради почали працювати курси лікнепу, а в самій Райгородці передові жінки села організували спеціальну групу, яка опікувалась побутовими справами, навчали селян грамоти. Вчилися в основному діти заможних селян.
В 1925 році в Райгородці збудовали школу – семирічку. В ній навчалися діти з навколишніх сіл: Райгородки, Паталахівки, Сергіївки, Староолександрівки, Новоолександрівки. В школі працювали вчителі: Ілляшова Г.Ф., Мирошниченко О.Д., Минченко Г.М. В 1932 році відбувся перший випуск семирічки. Випускниками цього року були Степаненко В.В., Кравцов С.Г., Мухіна Н.Д.
В 1935 році в селі відкрився клуб. Він містився у звичайній сільській хаті. Тут же знаходилася хата – читальня. Вечорами там збиралися селяни, читали газети, книги, приймали участь у художній самодіяльності.
З початком Великої Вітчизняної війни вчорашні випускники, вчителі, все чоловіче населення села пішли на фронт. Вдома залишилися жінки, діти, старі. Вони багато і важко працювали, наближаючи перемогу. 9 липня 1942 року село було окуповане фашистами. В цей час школа не працювала. Але відразу після звільнення Райгородки 3 лютого 1943 року розпочалися заняття в сільській семирічці. Матеріальну базу школи вдалося зберегти. Відразу після звільнення села школа відновила свою роботу.
В 1958 році навчання продовжилося в просторому двоповерховому будинку, який побудували спеціально для школи. Все тут було зручно: великі світлі класи, парове опалення, електричне світло. Новосіллю раділи і учні, і вчителі. Це був справжній дарунок від колгоспу. Крім того, в цьому ж році за активну працю на полях учні одержали премію – радіолу «Дніпро». При школі був інтернат, який містився в приміщенні колишньої семирічки. Тут жили діти з навколишніх сіл. Навчання було в дві зміни, в класах налічувалося по 20 – 25 чоловік. З 1951 роки директором школи працював Скляр Микола Олексійович. В кінці 40-х – на початку 50-х років до школи приїхали на роботу молоді випускники педагогічних вузів України, колишні учні Райгородської школи: Мохонько Марфа Семенівна, Кравцов Семен Григорович, Степаненко Валентина Василівна, Ілляшова Галина Олександрівна, Третяк Ганна Олександрівна. В 1955 році в школі почала працювати Скляр Тамара Миколаївна.
В 1947 році в село приїхала працювати Ілляшова Клавдія Василівна, учасник бойових дій на фронтах Другої світової війни, яка почала викладати історію. А в 1958 році вона очолила школу. На цій посаді працювала з 1958 по 1980 рік . Потім з перервами ще працювала вчителем історії до 1987 року. Після виходу на пенсію була частим гостем у школі і завжди надавала допомогу молодим вчителям.
У 1993 році в селі побудовали нову сучасну школу, в якій створили всі умови: кабінетна система навчання, їдальня та харчоблок, спортзал, майстерня, актова зала, підсобні приміщення. У 2008 році заклад освіти був реорганізований у навчально-виховний комплекс - у складі школи почав працювати дитячий садок. А з 2021 року це вже була гімназія. На шкільному подвір’ї невід’ємною окрасою й візитівкою школи та села були великі квітники, які буяли різнокольоровими квітами. Доброю традицією було запрошувати на святкові шкільні заходи жителів села, адже з часом освітній заклад став соціокультурним центром Райгородки – Світлицею родинного виховання, єднання поколінь, єдності громади.
ЕКСПОЗИЦІЯ «ВОДНЕ ДЖЕРЕЛО «НАДІЯ»
Райгородка багата на неповторні природні ландшафти. Скільки добрих справ було на рахунку шкільного екологічного загону «Благовіст» . Природа подарувала нам дивовижну гідрологічну пам’ятку — природне цілюще водне джерело. Стільки легенд і переказів пов’язано з нею. Кажуть, цілюща вода з джерела додавала сил подорожнім, як проїздили повз й неодмінно зупинялися тут відпочити. Старожили розповідали: серед тих, хто проїздив селом, існувало повір’я:якщо напється кінь з цілющого джерела, без відпочинку домчить аж до самого Харкова, а це ж майже 200 км. Саме тут , поруч , й було засноване село – Надія, яке пізніше дало назву джерелу. В цьому селі люди селилися з надією на кращі часи, зводили будинки, ростили дітей. Офіційно статусу гідрологічної пам’ятки цей об’єкт не мав, але для всіх наших випускників і учнів він був краєзнавчою святинею, візитною карткою села.
Протягом кількох років в громаді успішно реалізовувався місцевий проект «Збережемо водну святиню села». Жителі дбайливо доглядали за унікальним джерелом. Ця добра традиція була достойно продовжена членами шкільного екологічного гуртка. У 2010-2011 навчальному році екологічний загін школи долучився до участі у Всеукраїнському екологічному проєкті «Кожна краплина має значення», метою якого було збереження місцевих водних джерел. Робота кипіла: наші невтомні волонтери проводили рейди з очищення, прибирання, благоустрою джерела та навколишньої території, насаджували дерева, збирали інформацію з історії джерела, занурювалися в фольклорну спадщину , збирали етнографічний та історичний матеріал! Учні брали участь у навчальних тренінгах про роль води у житті людини, які проводили фахівці київського Музею води. Участь в проєкті активно підтримували та надихали організатори та небайдужі земляки. Всього до участі в проєкті було залучено 50 громад з усієї України.
За підсумками наш екологічний загін було визнано переможцем та запрошено представництвом ООН/ПРООН в Україні на екскурсію до м. Києва. Особливі слова великої вдячності волонтери загону адресували тоді вчителю географії Наталії Петрівні Доценко. Своєю небайдужістю, творчим підходом до справи і постійно новими цікавими ідеями Наталія Петрівна вчила до будь-якої справи підходити з душею, навіть з натхненням, прагнути досконалості в усьому, бути наполегливими і вірити в свої сили. А ще – любити рідний край, дбати про його минувщину і сьогодення, плекати й розвивати своє, рідне. Бо в своїй стороні і сонце світить особливо, і зорі ясніші, й повітря чистіше.
Були в музеї й інші , не менш інформаційно наповнені експозиції: «ВОНИ НАВЧАЛИСЯ В НАШІЙ ШКОЛІ», «РЕМЕСЛА І ПРОМИСЛИ КРАЮ», «ЗЕМЛЯКИ – УЧАСНИКИ АТО», «ВИШИВАНА РАЙГОРОДКА» та інші. Додавалися нові матеріали, інформаційні стенди, експонати… ШКОЛА- СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ЦЕНТР СЕЛА-КОЛИСКА МИНУЛОГО І СЬОГОДЕННЯ - все це інтегрувалося в приміщенні місцевого осередку освіти.
Біль… Розпач…Невимовна туга… Сьогодні село окуповане. Пошкоджено школу – колиску культури, освіти, єднання. Нічого невідомо про шкільний музей. Проте так хочеться вірити, що ми ще відчинимо двері музейних світлиць, почуємо привітний голос учня – екскурсовода: «Ми знаходимося у шкільному музеї, і я запрошую вас переглянути експозицію…»
Ми дочекаємося Перемоги!
Ми повернемося в рідну колиску!
МИ НЕЗЛАМНІ! ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА
Наталія Грабко, директор школи у 2004-2021 роках
