Я приїхала до Стельмахівки у далекому 1987 році. Тоді це було звичайне, тихе село на Луганщині, але для мене воно стало цілим світом. Тут промайнуло життя — з його щоденною працею, радощами, тривогами і простим людським щастям.

Фото без опису

Працювала вчителькою в місцевій школі. Знала майже кожну дитину, кожну родину. Разом з колегами сіяли знання, а з батьками — віру в майбутнє. Тут виросли мої діти, робили свої перші кроки стежками, які тепер, можливо, зруйновані гусеницями танків. Тут були наші свята, перші дзвоники, випускні — повні надій і мрій…

А потім прийшла війна… І все змінилося. Стельмахівка — рідна, затишна, улюблена — опинилася під ударами. Будинки стали руїнами. Тиша, що колись була спокійною і мирною, перетворилася на тяжку і гнітючу. …А найбільше болить школа. Та сама, в якій я пропрацювала стільки років, яка стала для мене другим домом. Вона була центром усього — життя села, спогадів, дитячих мрій. Там лунали голоси, сміх, читались вірші, писались перші літери. Ми з колегами вкладали душу у кожен клас, у кожен куточок. Сьогодні цієї школи більше немає. Вона зруйнована вщент. Залишилось лише згарище… А я все ще бачу перед очима наші святкові лінійки, веселі перерви, творчі вечори. Чую, як лунає дзвоник — не про повітряну тривогу, а про початок уроку…

Довелося виїхати. Не попрощавшись. Не встигнувши обійняти черешню у дворі, забрати шкільні зошити, улюблені книжки з полички. Не змогла навіть сказати «до побачення» своїм учням та односельцям.

Та в пам’яті Стельмахівка лишилась живою: із запахом весняної землі, дитячим сміхом на перерві, полями пшениці, і яблунею біля вікна. Я зберігаю її у серці — зруйновану, але не переможену. Бо любов до рідної землі — сильніша за будь-яку війну.

Наталія Оленченко