Мене звати Оля. Я народилася в селі Коломийчиха, в теплій і дружній родині, де завжди було багато любові, підтримки та домашнього тепла. Нас було четверо: мама, тато, моя сестра і я. Але не лише ми — я мала щастя знати всіх своїх бабусь і дідусів, навіть прабабусь. Це величезне багатство, яке я зберігаю в серці.

Фото без опису

Моє село — це моя маленька батьківщина. Це місце, де весною розквітають кульбаби, де спів солов’я змішується з ароматом свіжо зораної землі. Це коли мама зранку будить на смачний сніданок, а тато стукає у вікно, щоб показати сову — подію, яку ми не забудемо ніколи.

Це коли бабуся білила хату, а я, ще маленькою, хотіла допомогти. Робила це незграбно, дитячо, але бабуся терпляче посміхалась і дозволяла мені бути частиною цієї простої, але справжньої справи. Вона ж і привила мені любов до тіста. Саме тому я досі печу паски щороку — не як обов’язок, а як теплий ритуал пам’яті та любові.

Моє село — це родина. Це опора, тил, джерело сили. Навчаючись у місті, я завжди чекала вихідних, аби повернутися в Коломийчиху. Поверталася — і серце раділо, бо саме тут усе було на своїх місцях. Ми завжди говорили: “Ось ми й вдома”, коли доїжджали до повороту на село. Ці слова — як мантра, як обійми.

Я подорослішала, вийшла заміж, народила двох дітей. Але село залишалося частиною мене. Я працювала понад 20 років у рідній Коломийчиській школі. Разом з рідними ми вирощували хліб, працювали на полях, які дихали вільно. Це не просто земля — це подих предків і моє коріння.

Я пишалася своїм селом. Тут був газ, інтернет, хороші дороги, сучасна школа, клуб. Село не стояло на місці — воно жило, розвивалося, ставало кращим. У мене був власний будинок, живі батьки, усе, що дає людині відчуття стабільності й дому.

Коломийчани мають свій власний суржик, і вони впевнені, що в нас найвродливіші люди.

Але одного дня хтось вирішив, що я більше не можу бути господинею у власному домі. Війна вирвала мене, як дерево з коренем. Я змушена була покинути все — землю, дім, школу, людей. І разом із усім — частину себе.

Це була вперше така душевна біль, яка дорівнює фізичному болю. Я виїхала, а в мені наче зникли цілі соти — порожні, бо рідні залишились, а дехто вже пішов з життя. Люди з мого села тепер розкидані по білому світу, але ми — одна кров, один спогад, одна душа.

Я зрозуміла головне: себе я не загубила. Не зламалася. Бо Коломийчиха — це не лише точка на карті. Це моє дитинство, мій дім, моя школа, мої батьки, мої діти. Це голос тата за вікном, терплячі руки бабусі, мамин сніданок, поле за хатою, яке пахне життям.

І хоч мене фізично забрало з того місця, воно назавжди залишилось у мені. Іде час, змінюються обставини, люди й міста — але рідне село живе доти, доки живе в мені.

Бо мати рідне село — це мати коріння.

А коріння — це життя.

І я живу.