Пам’ятаю своє село… Стельмахівка — назва, яка зігріває серце, навіть коли її більше нема там, де тихо і спокійно. Маленьке, затишне, тихе… Моє. Воно було сховане серед лугів і полів Луганщини, де небо завжди здавалося безмежним, а кожен ранок починався з голосу півня. Там почалося моє життя. Там пройшло моє дитинство. Там я росла, мріяла, раділа й пізнавала світ.

Фото без опису

В селі час йшов повільніше. Я пам’ятаю кожен ранок, коли сонце підіймалося над хатами, коли ще пахло росою, а на дворі, де люди порають своє господарство, починалося звичайне сільське життя. Хоч село було невелике, але в ньому було стільки душі, стільки тепла та затишку, що вистачало на всіх.

Я виросла в Стельмахівці. Тут пройшли мої найкращі роки — школа, перші друзі, перші мрії. Пам’ятаю наш клас, запах шкільних підручників, першу вчительку, яка прищепила любов до рідного села та навчила цінувати його красу і традиції. Пам’ятаю, як ми бігали шкільним подвір’ям, а кожну перерву поспішали у садок по такі соковиті та смачні яблука, як сміялися до сліз, ніби весь світ належить тільки нам. Пам’ятаю ставок за селом, маленьку річку Жеребець, тихий шелест очерету та спів пташок, який наповнював повітря спокоєм. Там усе було справжнє: любов, дружба, рідна земля. Стельмахівка була моїм світом. Моїм домом.

Та одного дня усе змінилося. Зараз село розбите війною. Де раніше цвіли яблуні, тепер – тиша, уламки та біль. Знищені будинки, спалені сади та зруйнована школа, якій ми мріяли відзначити 100-річний ювілей. Мабуть, і вітер в селі тепер інший — не грайливий, а тужливий. Іноді здається, що серце потерпає від суму. Але, попри це, у мені живе інша Стельмахівка — світла, жива, усміхнена.

Я вдячна рідному селу за все, що мені дало. За дитинство, за безтурботність, за відчуття дому. І я вірю: одного дня земля тут знову зацвіте, бо пам’ять і любов — сильніші за руїни.

Аліна Білоконь