Я народилася і виросла в невеличкому, але дуже рідному моєму серцю селі Стельмахівка. Це не просто назва на карті — це місце, де розпочалася моя історія, де зроблено перші кроки, де вимовлено перші слова, де сформувався мій світогляд. Село стало колискою мого дитинства, сповненого тепла, любові, щасливих моментів і яскравих спогадів, що зігрівають душу навіть тепер — у нелегкий час.

Фото без опису

Один із найсвітліших спогадів — дорога до школи. Ми жили зовсім поруч, і щоранку з братом ішли знайомою, протоптаною стежкою до нашої школи — старенької, але напрочуд затишної. Її збудували ще в 1927 році, й кожна цеглинка ніби зберігала у собі історію, дитячий сміх, перші дзвінки, шепіт контрольних і радісний галас перерв. Вона стала другою домівкою для багатьох поколінь, і я — не виняток. Хоча школа була невеликою, а учнів — небагато, це тільки зміцнювало нашу єдність. Ми були як одна велика родина — дружні, щирі, талановиті, завжди підтримували одне одного.

З першого класу наше шкільне життя було насиченим: ми співали в хорі, танцювали вальси, ставили вистави, брали участь у конкурсах. Учителі дарували нам не лише знання — вони щедро ділилися теплом, турботою, увагою. Їхня любов відчувалася у всьому. Саме завдяки їм наше дитинство в школі було яскравим і щасливим.

У шкільних стінах я знайшла не лише знання, а й справжню дружбу. Пам’ятаю найкращу подругу, з якою ми сиділи за однією партою, ділилися секретами, мріяли про майбутнє. Пам’ятаю нашу нерозлучну компанію — ми разом росли, змінювалися, переживали перші радощі й розчарування. Наше дитинство було справжнім — щирим, голосним, добрим. Тоді світ здавався безпечним, а майбутнє — безмежним і світлим.

Ще глибше в серці — спогади про наш рідний дім - будиночок із білої цегли з маминими трояндами, що плелися аж до стріхи, закриваючи вікно літньої кухні своїм пишним рожевим цвітом. А ще запах фіалки, що п’янила своїм ароматом літніми ночами. Увечері вся родина збиралася вдома. Ми з братом і батьками грали в настільні ігри — їх у нас було багато, і кожна партія викликала сміх, жарти, дух змагання та родинного єднання. Скільки радості було в тому сміхові, в затишку наших вечорів, де кожна дрібничка мала значення. Дні народження вдома — це була окрема магія. Ми з братом кликали друзів, і мама накривала справжній святковий стіл. Там було все: цукерки, печиво, шоколад. Але головним був мамин «Медівник» із заварним кремом і шоколадною скоринкою. Цей смак і досі живе у моїй пам’яті, мов символ дитячого щастя. Його аромат — це запах радості, дитячого захвату й маминої любові, втіленої в кожному шарі торта.

Проте найтепліші, найзатишніші спогади в мене пов’язані з бабусиним подвір’ям. Це був справжній центр мого дитячого всесвіту. Саме там я була безтурботною дівчинкою — із розпатланим волоссям, босими ногами і щасливим серцем. Там пахло свіжим хлібом, який бабуся щойно виймала з печі. Влітку — гаряча баня на подвір’ї, черешні з дерева, ігри з дітьми, що збиралися із всієї вулиці, та грали до пізнього вечора в хованки, класики, чи просто бігали наввипередки. Взимку — снігові баби, теплі казки на ніч та бабусині найсмачніші пиріжки з картоплею. Усе це було моїм безтурботним і щасливим світом.

Особливе місце в моєму серці посідає пасхальна традиція з бабусею. Щороку ми пекли паски разом. Бабуся місила тісто на велику родину, а я, ще зовсім мала, допомагала з усією серйозністю. Я тихцем куштувала родзинки, готувала солодку помадку і щиро раділа моменту, коли наставала черга прикрашати паски кольоровою посипкою. У хаті панувала тиша — не можна було сваритися чи голосно розмовляти, бо «тісто не любить сварок» — така була бабусина прикмета. Цей час був по-справжньому особливим — сповненим затишку, любові й духовного спокою.

А ще — дідова гойдалка. Він зробив її власноруч, повісив на гілку старої шовковиці біля хати. Вона була справжньою перлиною всієї вулиці. Діти ставали в чергу, щоб погойдатися, а ми — його онуки — були першими.  Ми виросли, а гойдалка ще довго гойдала інших дітей — уже сусідських, які прибігали і просили бабусю дозволити їм покататися. Це був символ безперервного дитинства, що ніколи не вмирає.

Уже студенткою я з радістю поверталася додому. Іти знайомою вулицею, зустрічати усміхнені обличчя односельців — це було щастя.У душі була  впевненість: є на світі місце, де тебе чекають, де кожен куточок — то частинка тебе, де кожна травинка нагадувала про щось рідне. Дім, куди завжди можна повернутися. Дім, де тебе люблять.

Але все змінилося 24 лютого 2022 року. Повномасштабна війна змусила мою родину покинути рідний дім. Ми рятували своє життя, залишаючи все — дім, речі, все, що будувалося роками. Ворог зруйнував наші вулиці, хати, школу, ту саму гойдалку, мамині троянди… І від того біль — нестерпний. Болить тіло, але ще більше — душа. І той біль — глибший за слова.

Часто мені сняться сни, в яких я знову — маленька дівчинка. Біжу босоніж знайомими вуличками, заходжу в рідну хату, чую бабусин голос із кухні, мамин сміх, відчуваю тепло і на душі стає так легко, так спокійно. У снах — усе як колись. Стельмахівка — жива, радісна, квітуча. Така, якою вона назавжди залишиться в моєму серці. Я живу цими снами. Вони — мій прихисток, дорога у дитинство.

Я вірю в перемогу. Вірю, що ми повернемося додому. Відбудуємо своє село, свої домівки, свої долі.

Посадимо нові троянди під вікнами, спечемо паски з родзинками. І все стане на свої місця. Бо це — наше. І ми обов’язково це повернемо. Повернемо щастя в наш дім і у наші серця. Бо пам’ять жива. І поки ми пам’ятаємо своє село — воно живе. У кожному з нас. У кожному спогаді, у кожній сльозі, у кожному подиху любові до рідної землі.

Діана Мірошниченко, жителька Стельмахівки