З Коломийчиською громадою я познайомилась не з народження, але за досить короткий час вона стала для мене справжнім домом.

Фото без опису

У 2017 році я переїхала до села Стельмахівка й одразу влаштувалася працювати в місцеву школу. Декого з мешканців я вже знала — мій чоловік родом із цього села, тож я була знайома з його друзями. Стельмахівка — невеличке село з мальовничою природою й краєвидами, що з першого погляду закохують у себе. З часом я познайомилася майже з усіма односельцями. Це були добрі, щирі, привітні люди. Усі сільські свята були по-особливому теплими — ми збиралися разом, як велика родина за одним столом. Здавалося, що так буде завжди...

Та війна все змінила.

З початком повномасштабного вторгнення настрій людей згас. Ми стали мовчазними, настороженими, наляканими. Настала окупація. Ми майже не виходили з дворів — страх охопив усе наше життя. Сім місяців село, де нещодавно лунали дитячі голоси й панував рух, мовчало…

Новини про контрнаступ Збройних Сил України подарували надію. Ми щодня чекали, прислухалися до кожного слова, до кожного кроку. Коли наші захисники наблизилися до села, почалися обстріли. Люди тікали, ніхто не знав, що робити. Ми залишалися з маленькою дитиною та моїм молодшим братом на руках. Через кілька днів переїхали до друзів — вони прихистили нас у себе на іншому кінці села.

Я ніколи не забуду той момент, коли вперше побачила в селі українських військових. Емоції переповнювали: сльози були і в жінок, і в чоловіків. Ми плакали від радості. Але це була лише передишка. Ворог не змирився — обстріли лише посилилися. Разом із друзями ми провели тиждень у підвалі, а потім, у коротку паузу, вирішили: треба тікати. Далі залишатися було надто небезпечно.

Їдучи з рідного села, я дивилася у вікно на руїни: зруйнована школа, де ще недавно лунав дитячий сміх, розбиті будинки, у яких жили знайомі родини… Все здавалося нереальним. Але серце підказувало: можливо, я бачу це востаннє. Тож я вдивлялась і намагалася запам’ятати кожну деталь.

Стельмахівка — це більше, ніж точка на мапі. Це — спільнота, пам’ять, людські долі, цінності. Вона стала символом втраченої громади, розбитої школи, зруйнованих осель і сплюндрованої землі. Але водночас — це історія про силу духу, про волю до життя, про любов до рідного краю.

Сьогодні це село — безлюдне. Але воно продовжує жити в наших серцях, у спогадах тих, хто його любив і буде любити завжди.

Катерина