З кінця XVIII століття українські землі опинилися розділеними між кількома імперіями. Саме тому ідея соборності — єдності всіх українських територій — упродовж століть залишалася одним із найвищих прагнень українського суспільства. Усвідомлення спільного походження, культури й історичної долі не зникало навіть за умов політичної роз’єднаності.

Фото без опису

Ще наприкінці XVIII століття в джерелах фіксується відчуття єдності українців, які мешкали в різних державах. У «Топографічному описі Харківського намісництва» 1788 року зазначалося, що українці з Лівобережжя, Слобожанщини, Правобережжя, Галичини, Буковини та Закарпаття, зустрічаючись у Києві, сприймали одне одного як представників єдиного народу та зберігали глибоку пошану до Києва як духовного осередку своїх земель.

Новий етап осмислення соборності розпочався в середині ХІХ століття. Під час революційних подій «Весни народів» 1848–1849 років український національний рух відкрито задекларував ідею єдності. Головна Руська Рада у Львові проголосила належність галичан до великого українського народу, що говорить однією мовою та має спільне історичне коріння. У публікаціях того часу наголошувалося: народ чисельністю в мільйони не може миритися з підпорядкованим становищем у Європі.

У другій половині ХІХ століття політична єдність українців стала провідною темою національного руху по обидва боки Збруча. Ідея соборної України звучала в гімні, програмах таємних товариств, публіцистиці та політичних маніфестах. Формули «від Сяну до Дону», «від Карпат до Кавказу» стали символами неподільності українських земель. У цей період активно розвивалася співпраця між діячами Наддніпрянщини та Галичини, що сприяло формуванню спільного інтелектуального та політичного простору.

Події Першої світової війни та розпад імперій наблизили реалізацію віковічної ідеї. У 1917 році в Києві була проголошена Українська Народна Республіка, а в листопаді 1918 року в Галичині — Західноукраїнська Народна Республіка. Обидві держави розпочали переговори про об’єднання.

1 грудня 1918 року у Фастові представники УНР і ЗУНР підписали Передвступний договір, яким задекларували намір у найкоротший термін створити єдину українську державу. Цей крок був підтверджений 3 січня 1919 року Українською Національною Радою ЗУНР.

Кульмінацією стало 22 січня 1919 року. На Софійській площі в Києві, у першу річницю проголошення незалежності УНР, в урочистій атмосфері було проголошено Універсал Директорії — Акт Злуки УНР і ЗУНР. Документ засвідчив об’єднання століттями розділених частин України в єдину незалежну державу. Подію супроводжували багатотисячні зібрання, молебень, військовий парад і загальнонародне піднесення.

Наступного дня Трудовий Конгрес України надав Акту Злуки юридичної сили. Розпочалася співпраця між Наддніпрянською та Західною Україною в державному, військовому та культурному вимірах. Ідея соборності охопила українців у різних регіонах, зокрема на Закарпатті, де Всенародні збори в Хусті також висловили волю до об’єднання з Україною.

Попри те, що через складні військово-політичні обставини об’єднання не було доведене до повної реалізації, Акт Злуки став могутнім символом для наступних поколінь. Відтоді ідея соборності ніколи не зникала з української політичної думки та визвольної боротьби.

У радянський період День Соборності та пам’ять про Українську революцію були витіснені з публічного простору. Проте традицію вшанування 22 січня зберігали українці Західної України та діаспора. Символічним відродженням ідеї єдності став «живий ланцюг» 21 січня 1990 року від Івано-Франківська до Києва — масова акція, що стала передвісником відновлення незалежності України.

Пам’ять про події 1917–1921 років і Акт Злуки є важливою складовою формування сучасної української національної ідентичності. Сьогодні, через понад століття після історичних подій на Софійській площі, ідея соборності залишається актуальною. Вона втілиться повною мірою після деокупації Криму та всіх тимчасово захоплених українських територій. Єдність українського народу й держави була і залишається незмінною основою нашого майбутнього.