Я жила в мальовничому українському селі Коломийчиха, яке було наче з казки. У самому центрі росли величезні старі верби, які, здавалося, берегли спокій і гармонію нашого краю. Квітники біля осель буяли трояндами, чорнобривцями,  айстрами та жоржинами. Це було моє рідне село, де я жила, де кожна стежина була знайома.

Фото без опису

Ми часто збиралися селом на свята на сільську толоку. Разом відбудовували сільську церкву, дитячий садочок, відновлювали освітлення  по вулицях. Коломийчиський ліцей мав сучасний вигляд та чудове навчальне обладнання, а будівлю сільського клубу перетворили на найсучасніший адміністративно-культурницький центр. На Покрову щороку відзначали день села. З радістю й пошаною зустрічали  гостей.

Наше село стало центром найменшої в Україні громади. Найменшої, але самодостатньої, з далекоглядними поглядами і проєктами. Працювала поліцейська станція, комунальне господарство, відділ охорони здоров’я, відділ освіти, культури, молоді та спорту, ЦНАП. Життя вирувало. Ми вміли веселитись, уміли й працювати. Наш вокальний ансамбль «Калинка» і хореографічний колектив «Вербиченька» відомі не тільки в Сватівському районі. Життя наповнене працею і відпочинком, теплом і радістю, які залишилися в моєму серці назавжди.

Я працювала в Коломийчиській школі все своє трудове життя, аж до 24 лютого 2022 року. Для мене спогади про село – це діти й молодь. Це, такий приємний душі і тілу, щоденний  вирій  подій і емоцій.

Але війна все змінила. Наше село сьогодні зруйноване. Зруйнований мій дім, школа, дитячий садочок і навіть ті величезні верби, які здавалися вічними. Люди роз’їхалися по різних куточках України та Європи, а я залишилася лише зі спогадами. З друзями я можу спілкуватися лише через соціальні мережі, але це зовсім не те. Я сумую за їхнім сміхом, за нашими прогулянками і теплими розмовами.

Я мрію про той день, коли все це залишиться в минулому. Я мрію знову вранці заходити в клас, чути галас дітей,  бачити своїх коліжанок.  

Я МРІЮ ПРО МИР!

Найбільше я хочу, щоб закінчилася війна. Щоб не гинули люди, щоб солдати повернулися додому живими й здоровими. Щоб у нашій країні знову панували радість, любов і спокій. А ще я уявляю, як ми разом з односельцями саджаємо молоді дерева замість верб, які ми втратили.

Я вірю, що цей день настане. І ми знову будемо жити у щасливій, мирній Україні, серед квітів, дитячого сміху й родинного тепла.

Ольга Галушко, жителька Коломийчихи