Пам’ятаю своє село. Пам’ятаю не лише хати. Пам’ятаю людей. Пам’ятаю той спокій, який був у повітрі — наче світ зупинявся тут, у глибині степу, щоб просто подихати і відчути себе живим.
Я виросла і жила у тому селі. Тут усе було справжнім. Поля пахли життям, небо було високим, а річка — мов дитинство, безтурботна й тепла. Ми віталися з усіма — бо всі були свої. Сусіди приходили без запрошень. Ділилися один з одним не лише хлібом, а й добром, турботою, тишею.

Фото без опису

А потім прийшла війна…

Село стало мішенню. Спершу — вибухи десь далеко, потім — все ближче. А потім не стало школи, не стало клубу, не стало мого будинку. Земля, яку ми любили і берегли, затремтіла під гусеницями техніки. Старі верби на березі річки обгоріли. Люди — хто загинув, хто виїхав.

Залишились руїни. І тиша — вже не тиша миру, а тиша спустошення.

Та попри все — я пам’ятаю. Не ті уламки, що лишилися, а те, що було. Я не дозволю пам’яті стертись. Бо моє село — це не просто місце. Це частина мене. Воно живе в мені, у моїх руках, у  моєму серці, що болить і любить водночас.

 І навіть зруйноване село залишається святим — поки жива пам’ять про нього.

Людмила Павлова, жителька Стельмахівки