Їду в потязі. За вікном мелькають пшеничні поля, розквітлі соняхи, блакитне небо… Кольори мого дитинства, мого прапора. Кольори мого рідного дому. Але щось не так. Усе ніби знайоме — а все ж чуже. Бо душа бачить інше — своє. Мої рідні поля, моє рідне село.

Фото без опису

А повітря — тяжке, сухе, наповнене пилом і димом.

А мені згадується повітря вдома — чисте, прозоре, п’янке. Воно пахне полуницями, чебрецем, сіном. Я вдихаю його в уяві — і груди наповнюються не просто киснем, а спокоєм, щастям, любов’ю. Очі заплющуються від тієї внутрішньої радості, яку не поясниш словами. А як співає соловейко — наче душу обіймає. А цвіркуни перегукуються так дзвінко, що навіть тиша здається музикою.

Мої думки повертаються в реальність від звуку «шахеда» над головою. Серцебиття чути аж сусідці, яка сидить поруч. Пролетів. Все добре.

Між дерев у вікні промайнула річка, а перед очима — наш ставок. Лебеді плавають, жаби влаштовують весільні співи, як на справжньому святі. А ось і стара груша. У сусідів була така — медова, пахуча, жовта, що аж очі світилися від спокуси. Не одне покоління ласувало її дарами. Вона, мабуть, пережила ще війну 1941 року, але не переставала радувати людей своєю щедрістю.

Поряд цвіла акація — білосніжна, мов весільна фата природи, духмяна, в жужанні бджіл. А біля неї — бузок. Щедрий, пишний. Я щодня проходила повз — не зупиняючись. А тепер серце рветься до нього, як до чогось втраченого, але такого дорогого. Бо душа сумує за тим, що колись було буденністю, а тепер стало скарбом.

І вишня біля будинку з’явилася у вікні. А згадалась черешня біля хати — великі ягоди, діти по вуха в соку, щасливі, замурзані, але наймиліші у своїй радості. Потім виростали — приходили інші діти. Та радість залишалась. Це місце — мов намазане медом, воно притягувало сміх, життя, щастя.

А тепер… Іду по базару — і серце не співає. Огірки — не ті. Помідори — без аромату. Вишні — ніби з пластику. Яблука — тверді, байдужі. І все навколо — чужинське. Немає того смаку. Немає тієї щирості.

Бо найсолодше — вдома. У моєму селі, яке — не точка на карті, а стан душі. Там — спів солов’я, стара груша, черешня, соняхи, чебрець, бузок… Там — мій світ. І скільки б доріг не було, скільки б років не минуло — я завжди бачитиму його не у вікні, а перед очима, у серці.

Олена Ціпко, жителька села Куземівки